"Каменярівські зустрічі №52"
на нашому youtube каналі
В цьому випуску ми продовжуємо розповідь про одного звитяжця української історії, української філософії, українського мислення, української громадської діяльності, красного письменства зрештою розповідь про людину, яка вісімдесят років тому лихою кагебісткою рукою була відправлена на той світ у вічність це Юрій ЛИПА. Продовжуємо проект Юрій ЛИПА - 80 РОКІВ ПАМ'ЯТІ ЧИ ... БЕЗПАМ’ЯТСТВА?.. На сайті видавництва "КАМЕНЯР" ми публікуємо уривки з творів Юрія ЛИПИ.
Підтримка видавництва "КАМЕНЯР" на книговидання — https://www.kamenyar.com.ua/donate.html
https://www.youtube.com/watch?v=S0yGIHZFAEQ
#Каменярівські_Зустрічі #Дмитро_Сапіга #Видавництво_Каменяр
Через два тижні Липи перебираються з Бунова на хутір Іваники. Ближче до лісу, на поміч своїм хлопцям, що воювали тоді за волю України, під їх охорону.
Був уже серпень, Спаса. В свято вся сім’я була в саду господаря Степана Кобилецького, в якого зупинилися на постій.
Раптом на вигоні, недалеко від саду, появилась бричка з військовими. Під’їхали ближче. Було їх четверо: два офіцери й два солдати совєтської армії. Вийшли з брички й попрямували в сад. Підійшли до Юрія Липи з коротким наказом: «Собірайся, ти нам нужен как врач». «Куди ви його забираєте?» – спитала переполохана мама Галина. Один з офіцерів відповів: «Не бойся, даю тебе чєстноє слово савєтскаво афіцера, што через два часа твой муж будєт здєсь». Отаке воно «савєтскоє чєстноє слово»: татуся рідного ми більше не бачили.
У той сам час Євген Маланюк малював Україну як безсилу бранку, яку на кожному роздоріжжі ґвалтував хижацький наїзник. Україна Донцова була «бестією без голови». Оптиміст Липа хотів збудити національну гордість».
При заснуванні «Танка» в Юрія Липи були великі й райдужні надії. «Пані Наталю! – пише він 1929 року в листі до Лівицької. – Певне, Ви дістали картку про засновання «Танка» (назва Маланюка) – групи націоналістів-літераторів. Літератур. Н. Вістник, можливо, що упаде, – тоді нехай не думають большевики і всяка большещанствующа дрянь, що нема на них міцного п’ястука. В кожному разі, як не журнал, то збірник повинні ми видати...»