Побілів від порохів порозбиваний колесами цісарський тракт, а пухка й їдка перина, що в ній грузну по кістки, так само вперто й без милосердя припікає з-під споду підошви, як і зверху липневий жар пражить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиту, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи пристолочила згори дві широкобедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччу бурмотять сварливі бомки, з-під пороху несміло пахне орішинка.
Рожево-білява орішинка.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь, понад фосою, скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені, – о! – знову бебехнув сніп, щось там тріщить, може, свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Гортанка мучиться в сильцятах цивілізації, наче в обіймах боаконстріктора, еге: твердий ковнірець і краватка в цяпочки... В’януть в’язи, мліють кости від невинного клуночка і теки, випханої газетним барахлом... На долонях повискакували міхурі...
Тяжко!..

Щось затяжко в цей млосний пополудень двигати на собі вантаж двадцять другої “юної весни”... Ну, так, юнак: каблуковаті, наче в емерита, плечі, заломані груди – всере­дині приграє фісгармонія, чоло, як зморщений перґамін, а до того в душі – той полин... Гіркий полин!
Йду.
Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У висках дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику Люципера, міський гул, лементують примхуваті телефони: “Галльо!! Редакція?!..” Підстрижені верби і стовпи переливаються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:
– Сенсаційний атентат!! Чи буде війна?!..
Боже!.. Череп мені тріскає!.. Млість б’є... Чути здохлину: це мені в ногах, з-під купи пороху, перебакирила мертву головку маленька пастушка... Жовтавий животик, судорожно скручені лапки, а крильцята в такі самі цяпочки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів – баль...
...Знову між житом цвенькнув серп і свіжий сніп струсонув колосистою гривою... І тихо... Ятриться сонце в блакиті, як невтишний біль, занімів день, сп’янілий літом.
Йду.

ІІ

Та стежка...
Гадючка через фосу, між нивками.
Жито в хлопа, як білий гай, наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре... Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі блавати наполошено розплющи­­­лись: – підемо під серп?.. – із мачків тихо линуть зів’ялі платки – жива кров капле, кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозпадалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лабаті й волохаті сотворіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стебелинням угору й летять сторчаком у діл... Руда пшениця наїжила вусиська, торохкотять стрибунці, гей скоростріли, чепурний льон клониться в пояс борозні, ячмінь заснув на помети, як парубок під грушкою в неділю... Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором чмеликів. Житня стерня зазеленілася рясно, незазбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно. Складом колінкують чубаті полукіпки. Під граною забув хтось полив’яний збанок...
– Дай Боже щастє!..
– Дякую, дай... а то ти?!
Дов’язував жито на нивчині... Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, розряджений. У волоссі срібло й остяки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ... Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей – теплий-теплий привіт.
Батько!
– Ади! От і жнець і в’язальник!.. А я тут сам прію, я мордуюся... Го, го, пан уже на урльоп?.. У сам час трафив, на жнива!
Цілує мене в розпалене, мов грань, чоло, – такий шорсткий цей цілунок, як дотик житнього колосся, і такий ласкавий. Чую, як б’є із нього предивна міць, бухає тепло, – тепло землі, зачмеленої сонцем і пахощами сніжно-білих гречок. Довго держу в долонях батькову жилаву руку, порепану, потріскану, як самий чорнозем, із мозолями на чиколотках та кривавими задирками на пальцях. Taк дивно: здається мені – як лише випущу з рук ту сильну жменю, так усе піде ходором, усе провалиться в якусь безодню...
– Ов, щось ти марний?.. Може, тобі там повітря не вистачає? Може, ти їсти не годен?.. О, їдж, небоже, пакуй, що дають, насилу! Як будеш їсти, і будеш пити, то будеш жити. Ти диви на мене: шістдесят на карку, одною ногою уже туди наставився, а ще роблю! А ти що? Гей, хрущ... Позеленів...
А потім – крадькома, налякано – притишено:
– Може, ти хворий?..
Сміюся:
– Але ж ні, не бійтеся...
Батько кладе на стерню два снопи з буйними, шелестячими чуперями.
– Сідай.
Обсипається золото з неба, як зерно з перестоялого жита. Навкруги – сіменаті ниви легіт колише, жибонять оси на межі, паленіє кущ терену, сохне кровавник. Батько добув з-під корчика писаний збанок, з якого пруть навтікача зозульки і мурахи, та пайду разового хліба. До м’якушки прилипли білі пелюстки роману.
– Може, покушаєш нашого торта, хе, хе?..
Регочемось оба. П’ю теплу воду з глиняного збаняти, жую чорний макух, із відсталою на три цалі шкіркою, тулюся до китиць з колосся і блаватів, вдихаю аромат свіжої стерні, п’янію від нього, мов від чаду, легко мені, – чарівна снага вливається у кров, вона вже не вариться, як у пеклі смола, а пливе спокійно, наче розлога річка лугами. Простуються згорблені плечі, в грудях розлив хтось животворний бальзам, сонце таке ласкаве, голубе небо сміється до мене, як очі любої дівчини. А я голосно жвакаю насущний, що ліпиться до зубів, гей карук, і також сміюся до сонця, до червоних маків, до крикливих костогризів на самітній яблуні, серед поля. А мій сивий і дужий батько сидить побіч і не зводить з мене своїх добрих очей. Показую йому міхурі на руках, від клунка і течки, – а він аж покладається з реготу.
– Ха, ха!.. Ото хлоп! Що такі руки варта?.. Навіть пироги ліпити нездалі!..
З-за пазухи випало батькові кілька стручків гороху...
– А бодай-га. Я то тому малому гунцвотови вирвав... Най мале тішиться...
– Василькові?.. Я йому щось тут маю. Чоколяду...
– Пхі, ще що... Чоколяду! Аби-с був купив фунт соли, бо нема...
Стурбовано схилив чоло, скаржився...
Але зараз похопився, заговорив:
– А за войну там не чути?
– Чути, – кажу розсіяно.
– Га, тре братися до роботи. Сабаш заходит...
Роздягаюся, закочую рукави, зношу снопи на склад, а батько кладе полукіпок. Стелиться полем тиша, чути тільки, як шарудить колос і гаморять стрибунці. Сонце клониться землі, лісам, ланам і травам та прощає їх довгим золотистим поцілунком.
Меркне день.

III

Йдемо полями, як духи... Попереду – плечиста батькова стать, у льняній сорочці, зі серпом на рамени і стручками гороху за пазухою. Це – для мого маленького братчика Василька, що досі, певно, порпався серед дороги в порохах, а тепер десь, обмурзаний, із позбиваними пальцями та з батіжком із вербового лика, машерує на свіжу бульбу. Колись-колись я також так порпався у поросі й мені тоді тато приносив горох за пазухою. Але то було так давно, так давно...
...Сонце запалося в синю глибінь вечора. Міняться кров’ю й самоцвітами баранці хмар. Свершки на межах завели гучне весілля. Їм вторують здалека басами жаб’ячі оркестри на ставищах, де ходять ночами блудні вогні, як причинні душі. В кущах, засипляючи, суєтяться молоді пташата.
Там – у прогалині – села не видно, але чути, як гаморить ручай, як блимають віконця святоіванськими вогнями. Вда­рив дзвін на всеношне, аж стоголосою луною здивувалося темне поле. Бачу, як батько зняв бриль і голосно хреститься. На зарінку мовлять хором вечірню молитву високі, крилаті сосни.
Ніч розпустила чорняві коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать щезає мені з очей, розпливається в сутінках, тільки глухо стогонить хода по вечірніх росах. Як столітні меди, мов кадило на захристії по Великім Вході, як хата на новім, купайловим зіллям замаєна, – пахне земля. З нив, облогів та загумень, з лугів, де дишуть кменом і тонуть в молошній купелі стіжки сіна, із розстайних доріг, де притаївся блуд, де чорніють самітні хрести й закляті у віковій мовчанці кам’яні скитські баби, з болот і мокляків, де вродливі, дикі лелії вдивляються сніжними личками в густі калюжі, – гей з крови опириць, з темрявих борів, де цвітуть липи й стигне живиця на смерековій корі, – ген з усіх-усюдів іде межами й борознами, по росах, по сонних голівках квітів, котиться, пливе дужою лавою дивній могутній і ласкавий подих.
Це – земля благословить...
Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам із русявими кучерями та чорний гріб струдженим кісткам батьків.
Земля благословить.
Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітки щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить побурхане волосся, наче ніжна мамина долоня, мов ясні крила янгола. Чую, як поле повними пригорщами полин із моєї душі розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров! Я тепер, гей безжурне, шибене хлоп’я, з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом із поля!.. Йду окрилений, повний безмірного щастя й любови та несу в серці безцінний скарб – благословення рідної землі, а на чолі – шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.
Йду – а переді мною мій тато, мій сивий, плечистий, згарований тато з потрісканими, мозолистими руками. Несе на рамени серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.
З-за крилатої сосни викотився великий місяць і мере­жить сріблом батькову льняну сорочку, блискучий серп та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.
Хочеться впасти навколішки й цілувати ті батькові сліди.

1936

Мій світ — Іван Керницький  

Керницький Іван. Герой передмістя: [Повість]; Будні і неділя [Текст] / Іван Керницький. - Львів : Каменяр, 2023. - 441 с. : іл.

ISBN 978-966-607-630-3
Замовити книгу Івана Керницького в нашому Магазині 

Керницький Іван. Мала проза [Текст] / Іван Керницький; упоряд. Т. Шах. - Львів : Каменяр, 2020. - 487 с. : іл.
Замовити книгу Івана Керницького в нашому Магазині