Української письменниці, лексикографа, єгиптолога, археолога і театральної акторки
Наталеної Королеви Андріанівни
Графиня. Походить з роду Домонтовичів
(3 березня 1888, монастир Сан Педро де Карденья[es], Кастрільйо-дель-Валь, провінція Бурґос, Королівство Іспанія — 1 липня 1966, Мельник, Чехословаччина)
Королева Наталена. Твори: Автобіографія. Предок. Без коріння / Упоряд. Ю. Винничук. – Львів: Каменяр, 2009. – 419 с. – (Серія «Спадщина»).
Замовити книгу в нашому Магазині
Біографія Наталеної Королеви Андріанівни
Повне її ім'я, за іспанським звичаєм, — Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати майбутньої письменниці, графиня Марія-Клара де Кастро Ласерда Медінаселі (зі старовинного іспанського роду Ласерда), померла пологами. Батько Наталени, польський граф Анджей Єжи Дунін-Борковський, займався археологією, жив переважно у Франції. Родовий маєток його матері Теофілі з литовського роду Домонтовичів розташовувався у селі Великі Борки на Волині. Батько Анджея Єжи Дуніна-Борковського, Адам Дунін-Борковський, загинув під час польського повстання 1863 року, його майно конфіскував царський уряд.
Наталену одразу після народження взяла до себе у село Великі Борки на Волині бабуся Теофіля, у якої дитина жила до 5 років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії дядько з боку матері Еухеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священник. Там нею опікувалась також тітка Інес. Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже 12 років. Пізніше Наталена з великим пієтетом згадувала монастир Нотр-Дам, де формувалась як особистість, вчилася добру, милосердю, самопожертві. Студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто вона бувала у своїх іспанських родичів, вчилася їздити верхи, фехтувати, стріляти.
Тим часом батько одружився вдруге — з Людмилою Лось, що походила зі знатного чеського роду. Подружжя оселилося в Києві, і мачуха забажала, щоби падчерка продовжувала тут навчання. Восени 1904 року 17-річна Наталена приїхала до Києва. На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам'ятала українську й польську. В сім'ї розмовною була французька. Освоївши російську мову, дівчина вступила до Київського інституту шляхетних дівчат, який закінчила через два роки.
Програма не була надто обтяжливою. Насамперед тут мали навчити добрих манер та «мистецтва поводитися в товаристві собі рівних». Все інше було другорядним. Пізніше, у повісті «Без коріння», письменниця так охарактеризувала життя в цьому інституті: «Одноманітне інститутське життя таке ж далеке їй і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті в дощовий день». Наталена стала свідком справжньої війни між вихованками й вихователями, спостерігала, як класні дами ненавиділи й переслідували своїх учениць. Уже на схилі віку (1962) в одному з листів письменниця згадувала про те, «як колись жилося в Києві, як за ті часи виховували дівчат, як поводились „маючі владу“», і доходила невтішного висновку: «На думку мою, були то кошмарні часи й звичаї, яких ані навмисне не вигадаєш!». Та попри все, Наталена вийшла чистою й неозлобленою з цього закладу.
У Києві вона брала уроки музики в українського композитора Миколи Лисенка. На пам'ять він подарував їй невеличку музичну мініатюру «Зоря з місяцем» з підписом «Моїй учениці».
Графська родина перебралася у Санкт-Петербург. Наталена використала можливість здобути тут вищу освіту. Спочатку закінчила археологічний інститут у Петербурзі, здобула ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, відтак зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом «вільного художника», мала свої художні виставки в Петербурзі й Варшаві.
Тим часом батьки підшукали їй нареченого — ротмістра російської армії Кисілевського. Наталена й чути не хотіла про одруження. Контакти з батьком і мачухою не налагоджувались, бо вони наполягали на її одруженні з нелюбом. У відповідь Наталена зробила нечуваний у шляхетському роду вчинок — вступила до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом уклала контракт з паризьким «Theatre Gymnase», що гастролював тоді у російській столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар'єра Наталени не вдалася через слабке здоров'я. Вона залишила театр, лікувалася на Закавказзі, а потім виїхала в Західну Європу, де продовжила лікування, займалася мистецтвом і археологією. У цей час Наталена відвідала Іспанію, Францію, Італію, країни Близького Сходу, знову виступила в оперних театрах Парижа та Венеції (співала партію Кармен в опері Жоржа Бізе), взяла участь в археологічних розкопках Помпей і в Єгипті, з 1909 року почала систематично виступати з художніми творами та науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.
Перша світова війна застала Наталену Королеву в Києві: вона приїхала до хворого батька, який невдовзі помер. Тут за нею було встановлено поліційний нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи змоги виїхати (кордони було закрито), вона (через товариство Червоного Хреста) записалася сестрою милосердя в російську армію. Майже три роки Наталена відбула на війні, була нагороджена солдатським хрестом «За храбрость», дістала три поранення, перенесла тиф і кілька запалень легень. Пізніше письменниця згадувала, що хрест «За храбрость» їй дали тільки за те, що під час ворожого обстрілу залишилася з пораненими вояками, виконавши свій звичайний обов'язок.
Особисте життя Наталени Королевої під час війни склалося драматично. Вона одружилася з офіцером російської армії і громадянином Персії, що служив у «дикій дивізії», Іскандером Гакгаманіш ібн Курушем, який невдовзі загинув під Варшавою. Відпровадивши домовину з тілом чоловіка до Персії, Наталена повернулася до Києва, де зупинилась у мачухи. Війна в Європі завершилася, а в Україні, навпаки, бойові дії розгорталися. Разом з мачухою Наталена записалася в групу чеських репатріантів, і вони виїхали на Захід. Через вимушену затримку у Львові у грудні 1919 рокумачуха вирішила відвідати своїх родичів у недалекому містечку Красне, де захворіла й померла.
Наталена ледве добралась до Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. У Празі вона зустріла Василя Короліва-Старого, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-громадського діяча та видавця. Вони одружились і придбали скромний будиночок на околиці міста Мельник біля Праги, у якому прожили до кінця своїх днів. Василь Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Він помер внаслідок серцевого нападу в грудні 1941 р., після допиту в гестапо.
Наталена Королева все подальше життя присвятила літературній праці.
Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької й іспанської мов. Її намагання встановити контакти з київськими видавництвами й Інститутом літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР успіху не мали. Н. Королевій ще судилося побачити надруковані аркуші своєї книги «Сон тіні. 1313», яка вийшла 1966 року у Пряшеві.
Померла письменниця 1 липня 1966 року в Мельнику. Похована на цвинтарі Святого Вацлава, біля коханого чоловіка. Вважалося, що її могила втрачена, однак Посол України у Чеській Республіці Євген Перебийніс запевняє, що «могила ніколи не була зруйнованою і за нею належним чином доглядає родина прийомного сина Н. Королевої». Мерія міста Мельник взяла під свою опіку могилу Василя Короліва-Старого та Наталени Королевої. Також мерія може підтримати ідею встановлення меморіальної дошки на будинку, у якому проживало подружжя, й видати книгу про письменницю, над якою працює історик Богдан Зілинський.
матеріали використані зі сторінки Королева Наталена Андріанівна — Вікіпедія (wikipedia.org)