Вони ледве трималися на ногах. Був вересень і вони, дрижачи від холоду і змучення, просто входили до клуні і падали відразу ж на сіно, тримаючи рушницю міцно в руках.
Якби хто жменю півмертвих з утоми людей вкинув у клуню. Тулилися один до одного, до смердячих жовтих півкожушків, до чорних мокрих, як хлющ, шинелів. Тулилися - і вже спали мертвим сном. Когось мучили гранати при поясі сусіда, і він відпихав їх від своїх плечей, хлипаючи сонно і жалібно, як дитина.
- Куди лізеш ти... - крикнув один, - каблуком очі виб’єш!
Підстаршина визначив на нічну варту Щербину і ще одного. Щербина вийшов без лайки, хитаючися.
А на дворі падав дощ.
Лазив тихенько на м’яких лапках, спинявся і заглядав до освітлених вікон волості, задумувався перед роззяпленими дверима хат, де всі вже вигинули, шарудів по стріхах домівок, де ще жили люди, ляпотів в осінніх садах і, вийшовши з села, дуднів, дуднів, дуднів по дорогах.
Щербина дивився у глиб тих доріг. Коли б крикнув він, то ніч не здригнулася б: дощ ухопив би зимною рукою кожний крик за горло.
Стіною дощу відділений вартовий од усього світу.
Він був зв’язаний хіба із своїм світом. З тими, що спали тепер по клунях, злучені волею начальників, долею походів, одно¬строєм, - із своїм полком.
Полк був кораблем, в обшивку котрого раз слабше, раз силь¬ніше, переплітаючись між собою, били хвилі життя неусталеного, допитливого, хитливого і неясного. Великий рік в Україні - Дев’ятнадцятий.

Тісно насунувши на вуха сіру кучму, вартовий то ходив, то приставав під стріхою.
Утома його заповнила все довкола: чути її було і в хляпанню
болота, і в гнилому запаху стріхи, і в уїдливих сльозах дощу.
Дрантиві чоботи вбирали в себе воду пронизливо зимну. Щербина міцно притискав піднесений комір шинелі до шиї, але холодні течійки води текли по цілому тілі. Козак, знищений недавнім тифом, видавався сам собі дивно безсилим. Немов би скляним був він і тратив, що хвиля, тепло і кров.
- Я ще й не такий дужий, - думав Щербина (виходив на дорогу, чи не йде хто).
Ніхто не йшов, не рипіли вози страшним, як скреготіння, нічним скрипом, не тупотіли коні. Не клацнула зброя.
Тільки дощ - рясно, дрібно, невблаганно.
Мигнула тінь, проказала кілька слів, прикурила папіроску і знов пішла до клуні. І вартовий ще більше - сам. Насуває глибше мокру шапку і дивиться в глиб дороги.
Придивляється - іде хтось. Придивляється вартовий і йде назустріч, - а назустріч йому іде він сам, Прокіп Щербина, весь мокрий на пронизливому вітрі, в посинілі пальці цупко взявши рушницю.
Видиво зникло, розплилося. І жаль вгортає вартового, і він нічого більше не бачить, і вертається під стріху.
Утекти б від цього полку суворого, байдужого, що, може, вже й завтра перейде коло нього мертвого зимнокровно, не бачучи в нім людини, виснаженої до останку.
Чи не існували такі частини, де ходили козаки у барвних уніформах, часто п’яні, готові завжди сіяти самоволю і бешкети? .Вартовий ходив з трудним серцем, і на тлі світанкового неба все чорнішою видавалася його висока сильвета. 

II

Сонце світило на всіх блискучим світлом. Мерехтіли по- осінньому калюжі в подвір’ї.
П’ятеро козаків чистило під клунею картоплю і серед них кашовар Гуцайло з довгим жовтим лицем. Він теж чистив картоплю, але робив це з зимним і презирливим виглядом, як і взагалі все на світі.
Сотник стояв коло Гуцайла і лаяв його довго і сердито за прогріхи у варенню.
Гуцайло виточував швидко, як телеграфічний апарат, без¬конечні стяжки картопляної шолухи і мовчав. Навіть ані разу не звів лиця на сотника.
Щербина стояв недалеко і слухав, що каже сотник.
Полковий Рябко бігав мокрий, захляпаний (здавалося, був у чоботях) серед груп козаків. Це не були паничики, ці суворі “хлопці”! Дехто ще мав на собі чорну уніформу Н-ського полку і сушився при вогнищу, на декому зосталося саме лахміття, ледве прикрите селянським сіряком, було також кілька босих.
І всі - старшини і козаки - мали щось спільне, відважне й терпеливе, в очах, в обличчю, - то, властиво, була їхня уніформа.
- Дозвольте сказати, пане сотнику! - бовкнув несміливо за спиною сотника Щербина.
Але сотник гуркотів далі:
- От тільки всип соли до молока, бісів сину, - то я тобі всиплю. Стільки соли, аж очі рогом лізуть...
І раптом повернувся до Щербини. Металево блиснув тризуб на сотниковій шапці.
- Чого хочеш?
І глянув просто наглий, маленький і міцний, як кулачок. Глянув вгору на козака.
- Так що, пане сотнику, хочу я в другу частину перевестися.
- Угу.
- Тому, що служба важка тутечки, пане сотнику, - Щербина просив вибачення жалібністю в голосі, - і ніяк мені не можна її як слід виповнити.
- Угу.
Щербина почував себе дуже ніяково. Він уже виспався. Сумна ніч розвіялася і немов забрала з собою більшу частину його моральних аргументів. Ніч осамотнила його, а день, він почував, знову з’єднав його з тими людьми, що були бойовими і де кожен знав своє місце.
І тепер Щербина не міг вияснити сотникові: мова вартового заплутувалася і розбігалася у різні боки, як дощовий потічок.
Та сотник уже не слухав козака. Хоч це був у полку перший такий випадок, - він знав, що має робити.
Статурний Гарасим, що звичайно бив корови до кухні, підійшов, човгаючи чобітьми.
- Візьми оцього, - показав сотник на уважного Щербину, - і даси йому п’ятнадцять гарячих, а потім хай бере свої манатки, - гайда, щоб полку не поганив!
Гарасим повів козака під тин. За ними, ліниво підвівшися, пішли по одному, по два козаки, що чекали на обід.

III

- Добре б’є, - казав один з козаків, смуглявий з блакитними очима. - Добре б’є, - тягнув він, але мене били краще.
- Н-да, сидіть не буде з такою хвормою на...! - сказав другий і сплюнув просто на чобіт працьовитому Гарасимові.
- От у нас били! - захлипнувся голос у юрбі, що оточила місце кари. - Поб’ють і водою помиють.
І не відриваючи очей від шомпола, що свистів і врізався в голе тіло, козаки почали спокійно обмірковувати справу биття. Як б’є ворог, як б’ють наші, кого треба бити, а кого ні.
Щербина ухкав під помірними ударами. Операція кінчалася, коли підійшов сотник і, ховзнувши поглядом по Щербині, звернувся до козаків. Він усе любив поясняти.
- Бачите, хлопці, оттаке золото ввесь полк зіпсує. Такий буде з полку до полку вештатися...
Щербина встав.
- Оттакий скрізь нарікатиме...
Щербина з деяким сумнівом обмацував побиту частину тіла.
- А діла ніде не робитиме... Ну, забирай своє, що маєш, та й іди під три чорти! - не зовсім лагідно звернувся сотник до Щербини. Той, високий з твердими і упертими рисами лиця, роздумував. Поглядав скоса на присутніх: ні одна пара очей не дивилася на нього прихильно. Люди, з котрими він разом їв, бився і спав, покидали його насправжки, - це було несподівано і прикро.
- Ну, йди, йди, чого похнюпився? - спокійно підштовхував Гарасим.
- Не хочу, - раптом байдужим тоном заявив Прокіп Щербина, а козаки, що почали були розходитися, спинилися.
- Що, мало гарячих? - здивувався сотник, глядячи пів¬обертом, і насторожився. Якісь пакості у нього в голові - подумав.
- Що гарячі, - гарячих не страшно. Чому я піду? - Щербина підвів голову, глянув спочатку на підстрижені стріхи хат, на грязьку вулицю, а потім у відповідь на запитливі погляди сказав
просто: - До вподоби мені так. Правильно, - не крути!
Козаки стояли спокійні. “Ну, ну!” - сказав дехто.
Сотник задумливо крутив козячу ніжку. Потім простягнув її Щербині:
- На, закури, хлопче... - сказав дуже спокійно.
Потім почав крутити цигарку для себе.

1919- 2-й Г ц. М-р Піх. Полк

НА ВАРТІ  - новела Юрія Липи

 
Липа Юрій. Твори: Том 2: Проза: Нотатник: Новели / Худож. оформл. сер. І Шутурми. – 2006. – 357 с. (Серія «Спадщина»)
ISBN 5-7745-0731-9
У черговому томі зібрання творів відомого українського письменника, публіциста, літературознавця, історіософа, лікаря, громадського діяча вміщено його новелістичний доробок, об’єднаний спільною назвою «Нотатник».  

Юрій Липа
(5 травня 1900 - 19 серпня 1944)

ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МИСЛЕННИК, ІСТОРІОСОФ,
ГЕОПОЛІТИК, ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЛІКАР,
ПИСЬМЕННИК, ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ

видавництвом "КАМЕНЯР" книги Юрія Липи та його батька Івана Липи