Майже невідомі у нашому літературознавстві спогади Івана Франка “Мої жидівські знайомі” дають можливість побачити його враження від життя та звичаїв у єврейських сім’ях. Для прикладу, Івана Франка вражала особлива ментальність єврейської родини. Селянський син із раннього дитинства був знайомий з укладом життя на селі, який базувався на батьківському авторитеті та покірності дітей. У єврейській родині Франко бачить “іншу картину, де батько знаходився в значно ближчих, інтимніших відносинах зі своїми синами та всіма іншими членами родини. Він був начебто старший брат, у справах, стремліннях і планах якого так чи інакше брали участь всі члени родини. Щось тепле проймало мене від тих щоденних сцен, свідком яких я був. У глибині душі я порівнював їх до подібних подій в селянській родині, відчуваючи, що зіткнувся тут з чимось значно вищим, якимсь типом давнішої культури”1.

 

Разом із мемуарами “Спомини з моїх гімназійних часів”, “Причинки до автобіо­графії” й деякими художніми творами ці матеріали дають випуклу картину навчання Івана Франка в Дрогобичі. Найбільше, що виніс майбутній письменник із Дрогобицької гімназії, – це бажання працювати для свого народу.

 

Саме там, у гімназії, постав у той час таємний гурток. Окремі дослідники схильні були вважати Івана Франка засновником цього гуртка. Так, зокрема, вважав дослідник історії українського війська Осип Думін2. Однак сам Іван Франко писав про гурток ось що: “Формальних кружкових організацій між гімназійними учениками в моїм класі не було. Коли ми з нижчої гімназії перейшли до вищої, т[о] зн[ачить] до V класу, попробував тодішній перший відличний Антін Шіллер зав’язати позашкільний кружок товаришів без відома вчителів та директора. Після умови ми зійшлися на одній кватирі числом більше як 20, Шіллер отворив зібрання гарною промовою в польськім язиці, виясняючи в ній задачу кружка – займатися у хвилях, свобідних від шкільної науки, літературою та писанням літературних або наукових праць, що мали би бути відчитувані на зібраннях кружка. Товариші дали собі руки брати участь у тім кружку і держати свою роботу в тайні, але кружок простояв дуже недовго, відбув, здається, не більше як два або три засідання, а потім не сходився більше, та не полишив по собі ані статуту, ані протоколів, ані жодних записок”3 .

 

В умовах ідеологічного тиску Франкові біографи не завжди згадували про тих, хто спричинився до раннього формування таланту письменника. А поза тим важливе значення у час навчання у Дрогобичі відіграв Лімбах, син якого був шкільним товаришем І. Франка. У оповіданні “Гірчичне зерно” І. Франко писав: “Після того сухого тону, яким викладано нам скупі відомості з історії літератури в гімназії, після тих ніби об’єктивно-поміркованих оцінок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури і про все, що вийшло з-під їх пера, Лімбахові різкі та іноді несправедливі слова набирали незвичайної ціни”4.

 

Франко вважав, що Лімбах був людиною без систематичної освіти. Не маючи “заокругленого” (І. Франко) знання, ні ясного світогляду, ця особистість була не книжкою, а людиною з її суперечностями. Розмови з Лімбахом, на думку І. Франка, були “вилетом у якісь повітряні краї, в немежовані степи духового життя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де всякі питання дійсного практичного життя, а властиво тої мізерії, що нас окружала, щезали, попросту переставали існувати”5.

 

Так само індиферентно ставився Лімбах до релігії. Пізніше Лімбах став суворим критиком Франкових творів. Зокрема, неоднозначним було ставлення Лімбаха до твору “Лесишина челядь”.

 

На той час Дрогобич, як писав пізніше сам Іван Франко, був містом дуже багатим на негативні прикмети. “Почислити, чого там не було, – вийде довгий реєстр. Не було ані одної порядної кав’ярні, ані реставрації, ані одної публічної бібліотеки, ані одного освітнього товариства, ані одного зібрання чи то з політичною чи з освітньою метою. Не було майже нічого того, що характеризує хоч на половину європейське місто. Не було навіть води, крім домашньої соленої, якої посторонні люди не могли пити. Більшість вулиць без тротуарів та без освітлення, а широко розкинені передмістя, особливо Задвірне, Завізне та Війтівська Гора, були собі прості села з солом’яними стріхами, огороджені плотами з захованням зовсім сільського характеру. Залізницю з Дрогобича до Стрия побудовано, коли я був у сьомім гімна­зіальнім; до того часу Дрогобич був собі “вільним королівським містом”, вільним, невважаючи на свою нормальну школу та гімназію, від усього, що пахло цивілізацією та інтенсивнішим духовим життям”1.

 

Ще навчаючись у гімназії, майбутній письменник мав кілька зшитків фольклор­них матеріалів, що потім немало прислужилися йому у фольклористичних студіях. Як пише сам Франко в автобіографії, Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили на нього сильне враження, як і Біблія, котру читав у перекладах – польському й церковнослов’янському. Вже тоді почав перекладати дещо з тих творів. А нахил до писання виробився в нього під впливом двох учителів, які самі писали і друкувалися. Це були Іван Верхратський та Юлій Турчинський. Юлій Турчинський – цікава особистість, поляк за національністю – автор кількох драм і казок, написав кілька розвідок про творчість Адама Міцкевича. Іван Верхратський – пізніше автор ряду наукових праць та художніх творів – мав принципову суперечку з Франком. А до писання заохотив Івана Франка Ісидор Пасічинський, який ще в нижчих класах почав друкувати свої вірші у галицьких виданнях – “Учитель”, “Ластівка”, коломийській “Руській раді”. Про цього свого гімназіального товариша пише Іван Франко у згадуваній біографії, підкреслюючи, що Верхратський “ставив” вірші Пасічинського дуже високо. А вже поезії іншого товариша йому не дуже подобались. “Другий товариш, Дмитро Вінцковський, також поет, ходив кількома роками висше мене, і тільки його слава доходила до мене та єго скучна гекзаметрова поема “Попадя”, котру я читав набожно, але в котрій не міг найти смаку”2. Очевидно, що вирішальне значення для творчості Івана Франка мав 1875 рік – рік закінчення Дрогобицької гімназії та вступу до Львівського університету.

 

Вже неодноразово говорено, що Львівський університет на той час не був ніяким “світильником у царстві духа”. При цьому дослідники посилаються на висловлювання самого І. Франка. Професори часто на лекціях відбували свою повинність, не давали студентам міцних знань. “Прийшовши до Львова до “Академического кружка”, я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були досі майже зовсім чужі і не зрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на сей, то на той бік... ”3, – згадував він.

 

Москвофільська партія, яка мала сильні позиції в Галичині ще з 30-х років, захо­пила і молодих хлопців, які щойно поздавали матуру і вирішили в університеті вивчати філософію. Івана Франка призначають бібліотекарем “Академического кружка” (своєрідний філіал москвофільської партії серед студентської громади). У 1896 році Іван Франко писав: “Щодо себе скажу, що по приїзді з Дрогобича, вступаючи на університет у Львові, я пристав до Акад[емического] кружка тільки для того, що там видавалася газета, при котрій я міг би працювати, і що там була бібліотека, якої не було в “Дружнім лихварі”, а москвофільства у властивім значінню у мене ані тоді, ані пізніше не було ніякого”1. На щастя, Іван Франко не перебував під впливом москвофільської ідеології, яка у Львові не одного звела зі шляху правдивого служіння своєму народові. Згадаймо хоча б постать першого завідувача кафедри української філології у Львівському університеті Якова Головацького, який у “Трьох вступительних преподаваніях...” (габілітаційній лекції) обіцяв служити своєму народові словом з університетської кафедри, а з 1850 року під впливом головно Дениса Зубрицького цілком перейшов на москвофільські позиції. Зрештою у 1867 році Я. Головацький змушений був покинути кафедру у Львівському університеті, і Франко застав на цій кафедрі Омеляна Огоновського.

 

Про своє університетське навчання Іван Франко писав так: “В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більш белетристики, ніж наукових речей. Лекції на університеті зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько – ані методи, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок. Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського”2.

 

Як бачимо, Іван Франко ставив лекції Омеляна Огоновського не дуже високо. З цього приводу у своїй “Історії літератури руської” Омелян Огоновський пізніше писав: “Дивним дивом марикує собі тут Франко, що на університеті не міг нічого путнього навчитись. Вже ж покійний Венцлевський був професором тямущим; і відтак з його школи вийшло чимало добрих учителів класичної філології; та, мабуть, у Омеляна Огоновського можна дечого навчитись, коли в 1873–1874 pp. найпильнішим його учеником був Ол. Брікнер, котрий тепер є професором університету Берлінського. Опроче професорам філології годі займатись питаннями про соціологію, котрі Франкові від р. 1877 були по нутру”3. Омелян Огоновський, зрозуміло, натякав тут на Франкове захоплення соціалізмом у 1870-х роках.

 

Згодом у статті “Омелян Огоновський”, написаній як посмертна згадка про професора Львівського університету, І. Франко визнав певні заслуги Омеляна Огоновського, якому “прийшлось уперве публікувати біографічні дані, добуті чи то безпосередньо від них (українських письменників. – М. Г.), чи від їх знайомих, і та часть його праці, безперечно, назавсігди буде цінною, буде конечним джерелом для пізніших робітників. Де ж сього не було треба, або не було можна зробити, там при пок[ійнім] Огоновськім лишається все-таки заслуга старанного компілятора, впорядника і популяризатора всіх доступних звісток біо- і бібліо­графічних”4.

 

Віддаючи належне професорові О. Огоновському після його смерті, в студентські роки більшого впливу зазнав І. Франко з боку інших чинників. Вирішальний вплив, як відомо, справив на нього український політичний емігрант Михайло Драгоманов. Вплив Михайла Драгоманова на Івана Франка найглибше висвітлений у спогадах А. Дольницького, опублікованих на сторінках газети “Краківські вісті”(11–19 серпня 1943 р.), які подаємо у записі на той час 90-річного автора.

 

Найбільшу роль у становленні літературно-естетичних, як і, зрештою, суспільно-політичних, поглядів І. Франка зіграли три листи Михайла Драгоманова до редакції журналу “Друг”. Восени 1875 року І. Франко увійшов до керівного складу журналу “Друг” як бібліотекар. А на початку 1876 року його обрано секретарем редакції.

 

Керівну роль у “Друзі” почали відігравати Іван Франко, Михайло Павлик, а також І. Белей, І. Мандичевський, А. Горбачевський. Михайла Павлика обрано головою редакційного комітету на місце Лабаша, який, вийшовши з редакції, виступив на сторінках “Слова” з наклепницькими вигадками на адресу “Друга”.

 

Листи М. Драгоманова (перший надрукований у “Друзі” 1875 року, другий і третій – 1876-го) стосувалися мови журналу та його суспільно-політичного напрямку. М. Драгоманов писав, що мова журналу, так зване язичіє, не є ні українською, ні російською. Друге завдання, яке ставив перед собою Михайло Драгоманов, – це показати самим москвофілам та й українофілам Галичини їх суспільно-політичну вузькість. Пізніше сам Іван Франко напише до М. Драго­манова: “З ваших листів до ред[акції] “Друга” я вичитав лиш тільки, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже з запалом читав Л. Толстого, Тургенєва та Помяловського, а далі – Чернишевського, Герцена і т. і.”1.

 

Крім Антона Дольницького, про студентські роки Івана Франка залишили свої мемуарні свідчення В. Левицький (Лукич), Євген Олесницький та Михайлина Рошкевич.

 

У 1877 році почалися арешти серед університетської молоді у Львові. Арештовано Івана Франка, Михайла Павлика, Івана Белея та інших. Після засудження Іванові Франкові довелося відсидіти дев’ять місяців тюрми, тоді настав переполох між українською молоддю, а “Академический кружок” знову потрапляє у руки “об’єди­нителів”.

 

З цього приводу Василь Лукич згадував: “Відтак дороги моєї з Франком спільної праці розійшлися. Франко, якого на розправі зовсім неоправдано і безпідставно наклеймлено соціалістом, хоч він в тім часі ним не був, посвятився публіцистиці, спершу публіцистиці свого народу, а опісля сусідській, на жаль, не без вини наших провідників, які не тільки боялися дати йому місце в наших товариствах і видав­ництвах, але виключили з “Просвіти” і заборонили приходити на “Бесіду”; а я – студіям в університеті, хоч щирі товариські зносини між нами зовсім не перервалися”2.

 

Можна сперечатися з В. Лукичем, оскільки захоплення Івана Франка соціалізмом в той час було таки досить помітним. Про це маємо свідчення самого письменника.

 

“Ми відчували хлопську біду з російських книжок... Ми стали соціалістами...” – писав Іван Франко в одному з листів того часу. Тільки це захоплення було досить своєрідним. Ідеї рівності, проповідувані соціалістами, справді запалювали молоді серця. Але пізніше відбувається перелом у поглядах Каменяра. У 1898 ро­ці у передмові до збірки “Мій Ізмарагд” Іван Франко напише: “Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависті, антагонізму намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби. Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії, мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг ста­рого, щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широкогуманнім вихованні мас народних, на поступі і загальному розповсюдженні освіти, науки і критики і людської та національної свободи, а не на партійному догматизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації сеї людської будущини, на парламентарному шахрайстві, що має вести до тої “світлої будущини”1.

 

Захоплення І. Франка соціалізмом у 1870-х роках спричинилося до тюремного ув’язнення, про яке письменник згадував так: “Мене трактовано, як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, яких бувало в одній камері зі мною по 14–18, перекидано з камери до камери при ненастанних трусах та придирках (се, бач, за те, що я “писав”, то є записував на случайно роздобутих картках паперу случайно роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, 8 котрих спало на тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції для свіжого повітря, соузники відступили мені “найліпше” місце для спання – під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна”2.

 

Зрозуміло, що соціалістичний процес, наслідки якого Франко відчував протягом усього життя, не міг не позначитися на ставленні до нього відразу після суду. Перелякані були соціалістичним процесом народовці. Як згадував Євген Олесницький, старші народовці, тодішні члени “Бесіди”, з підозрінням гляділи на кожного молодого, чи не криється в нім адепт Франка і Павлика.

 

У кінці 1878 року Володимир Барвінський починає організовувати окрему студентську громаду на основі політичних і соціальних принципів з осіб, що належали до групи “Правди”, маючи на меті відтягнути молодь від тих, хто був зв’язаний з І. Франком. “На тих сходинах розвивав Володимир Барвінський основи українства і заохочував до праці на літературнім полі. Раз, пригадую, приготовив навіть і предложив реєстр тем по українській літературі, які мали члени громади розібрати до оброблення. Та до виконання сього не прийшло, сходини сходили на балаканні та полеміці про зовсім непринципіальні речі. Розуміється, що головною метою наміреної організації було поборювання Франка і його групи. На сю тему говорено багато, між іншими підношено аргумент шкідливості відносин для тих студентів, які наміряються вступити до урядів”3.

 

З “Дружнього лихваря” (молодіжної студентської організації народовців) як небезпечних виключено Івана Франка, Івана Белея, Василя Полянського, Василя Білецького, Карла Бандрівського; по суті, товариство після цього перестало існувати.

 

Як згадував тодішній голова товариства “Дружній лихвар” Андрій Чайковський, він сам вважав, що діяльність Франка для товариства була і буде шкідлива і небезпечна. Виключення Франка було, з одного боку, великою радістю, з другого – великим скандалом. З цього приводу Андрій Чайковський напише: “Старше громадянство було з того вельми вдоволене і похвалювало наш поступок. Здавалося, що тепер настане “згода в сімействі, мир і тишина”. Та воно зовсім не так вийшло, бо всі франківці з товариства виписалися і товариство ледь не розлетілося. Не було чим платити локалю, а старше громадянство на великі мої просьби згодилося прий­няти наш інвентар до переховування в редакції “Діла” (котре ми, академіки, задарма експедіювали)”1.

 

Але вплив Івана Франка на університетську молодь від цього часу починає постійно зростати.

 

Франко береться за видання нових журналів. Разом із Михайлом Павликом він видав два випуски “Громадського друга”, а далі дві книжки “Дзвона” і “Молота”. І хоч все це було конфісковане прокураторією, видання ходили по руках студентів.

 

Незважаючи на переслідування, конфіскацію журналів, він і далі охоче працює як видавець. “Мабуть, в 1880 році Франко задумав видавати часопис “Основу” і видав друком відповідний проспект. Але що його ім’я і ім’я Павлика було страхо­пудом не тільки для ”власть імущих”, але і для тодішнього громадянства, тому вони не вважали за можливе, щоб котрийсь із них міг підписувати цей часопис, і тому намовили мого згаданого товариша С. Жидовського, щоб він підписав проспект і був номінальним редактором “Основи”. Одначе до видання часопису не прийшло. Не знаю, чи з недостачі фондів, чи, може, з причини непорозумінь з С. Жидовським, який із-за поганого стану здоров’я і злиднів став вже змолоду песимістом”2.

 

Ще перед арештом 1877 року Франко познайомився у Лолині на Бойківщині з Ольгою Рошкевич, сестрою свого товариша. Про захоплення майбутнього письменника цією дівчиною знаємо дуже багато. На жаль, Ольга Рошкевич не залишила спогадів. Певним чином світло на взаємини двох молодих людей проливають спогади Михайлини Рошкевич, сестри Ольги, Скажімо, для сьогоднішнього читача цікавим є листування Франка з Ольгою після відомого процесу: “Листи доходили в такий спосіб, що часом Олеськів або Полянський присилали книжки (розумієтся, від Франка), а в тих книжках були предовгі листи, так писані, що треба було багато часу, щоб їх зібрати в цілість. Треба було вишукувати за порядком від початку до кінця книжки позначені крапками букви, переносити на папір, і виходив ясно зрозумілий лист. Часом поштою приходив лист в більшім форматі, а в нім заледве пару слів. Мене це здивувало, а сестра каже до мене, щоб я їй приспособила спалений папір зі смальцем. Я їй так зробила, вона потерла по чистім папері, і, на велике моє здивування, вийшов лист”3. Детально подано картину приїзду до Болехова студентів з Наддніпрянщини, серед яких були брат і сестри Дегени. У Болехові жила українська письменниця Наталя Кобринська, у якої в той час гостила Ольга Кобилянська. Лист-запрошення Дегенам погостювати у Болехові потрапив у руки поліції. Незважаючи на переполох у священицьких родинах, усе закінчилось благополучно, а для Франка арешти не були чимсь несподіваним.

 

Тільки в наші дні повертаються нарешті до нас спогади діячів української діаспори про перебування Франка у різних місцевостях Галичини. Скажімо, в ряді виданих у США краєзнавчих нарисів про Дрогобиччину, Самбірщину, Станіслав­щину, Бережанщину маємо кілька мемуарних матеріалів про великого письменника і громадянина. Зі Стрийщиною кінця XIX століття Івана Франка в’язали не тільки відвідини близьких людей, а й оглядини чудових гірських околиць. Так про перші гостини у приходстві в Дулібах на Стрийщині письменник напише у своєму біографічному листі до М. Драгоманова: “Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій у дальшу вандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна й збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив скільським трактом до Синєвідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ся маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі”1.

 

З цього часу починаються тісні зв’язки Івана Франка з підгірським духовенством. До речі, у радянський період про ці зв’язки було прийнято не писати або тільки їх лаяти. Лев Шанковський, відомий педагог, журналіст та історик війська, пише про знайомство і дружбу Івана Франка з маркграфом Яном Тарновським, дідичем Голобутова, останнім нащадком голобутівської лінії польського магнатського роду. Маркграф Ян Тарновський був цікавою особистістю, якого Іван Франко шанував, часто з ним дискутував, зокрема з проблем польсько-українських стосунків. Коли мова заходила на історичні теми, то дискусія набирала форми монологу І. Франка, бо маркграф польської та української історії не знав. У результаті нащадок польської шляхти став українським патріотом. Лев Шанковський висловлює думку, що перший соціалістичний процес, який упав на голову І. Франка в 1877 році, був наслідком не так необережності Михайла Драгоманова, як помстою “галицької полонії”, що була при владі в Галичині, за національне і соціальне українщення графа Тарновського. Священик із села Дулібів дуже часто запрошував Івана Франка разом з Тарновським співати на службі Божій: “Тарновський та Іван Франко цю службу Божу співали, а мій батько (отець Шанковський. – М. Г.) за ними підтягав. Франко співав з пам’яті, а Тарновський з молитвеника. У неділі і свята Франко завжди ставав на криласі і співав з дяками утреню й вечірню. Співав їх з пам’яті, і мій дідо, повний подиву для нього, казав йому, що він би цього не потрапив. Любив з Франком жартувати взагалі і говорив йому бойківським говором: “Йва! Будь у мене за дяка. Дам ти дяківку з городом, два морги поля, сто ринських на рік сріблом, а за хрестини, весілля й похорони збереш більше, як доцент університету. Шлюб з файнов дячихов з Дуліб дам ти задурно!”2.

 

Поза тим, буваючи “на вакаціях” у селі, І. Франко напружено працював. Навіть серед гамору гостей на приходстві у якогось священика знаходив час і місце для писання. Як згадував Володимир Чапельський, до його батька, пароха села Добрівляни біля Стрия Антона Чапельського, І. Франко приїжджав зі “скринькою книжок, бро­­шур, приладдя до писання. На приходстві, в головнім будинку, де роїлося від своячок і кревнячок бабуні, нерадо перебував і просився між молодих у стодолу. Вставав до сходу сонця і в погідні дні з книжками та зошитами під пахою сходив через яринний город, попри пошту на дорогу, а з дороги наліво, толокою, – поміж верби. Вибирав між ними найзатишніше місце над берегом річки і писав вірші. В ранніх годинах, як сам казав, творив легко і багато, за дня більше читав і приготовляв записки до ранньої праці на наступний день. Вечорами та ночами в Добрівлянах не працював. О сьомій годині рано повертав щодня тою самою дорогою вгору, щоб наспіти на час на сніданок. Носив залюбки біле одіння, пошите з нагуєвицького зрібного полотна, вмісто камізельки вбирав часто вишивану сорочку, а на голову брав завжди твердий солом’яний капелюх з чорною широкою стяжкою”3.

 

Такі окремі факти дають підстави твердити, що в особистому житті Іван Франко був товариською людиною, йому, крім незвичайної працьовитості, була властива весела вдача.

 

Після арешту Франка Львівський апеляційний суд доручив окружним судам провести обшуки у кількох священицьких сім’ях. Ревізія, як тоді казали, була проведена в учителя Лева Василевича в Сапогові, в отця Лева Шанковського в Дулібах, в Іполита Погорецького в Дрогобичі, в учителя гімназії Миколи Антоневича в Перемишлі та в отця Михайла Рошкевича в Лолині. Як згадують сучасники, з Долинського суду попередили латинського священика у Велдіжі, що така ревізія буде у отця Рошкевича, і казали йому повідомити про те у Лолин. Незважаючи на “безтолковий процес, що впав як серед вулиці цегла на голову”, Франко знову повертається до університету. Сьогодні доведено, що після арешту І. Франка таки поновили в університеті, адже тодішнього його приятеля і друга, Михайла Павлика, професорська колегія, “не дожидаючи засуду”, викреслила з університету.

 

Український письменник Андрій Чайковський майже ровесник Івана Франка. Вони навіть вчились у гімназії в один час, тільки Франко – у Дрогобичі, а Чай­­-ков­ський – у Самборі. Власне, і писати Андрій Чайковський почав під впливом Франка в досить зрілому віці, маючи вже 35 років. Незважаючи на прикрість, яку наніс Чайковський Франкові колишнім виключенням із “Дружнього лихваря”, Іван Франко досить доброзичливо поставився до нього, коли відбувався літературний конкурс “Зорі” і повісті А. Чайковського “Олюнька” було присуджено першу премію.

 

Про приїзди Івана Франка на Бережанщину у 80-х роках згадують Андрій Чайковський, Богдан Лепкий. Незважаючи на немалу вікову різницю, обидва ме­муаристи до дрібниць зафіксували перебування Івана Франка у Бережанах, Жукові, Поручині та Краснопущі.

 

З тогочасного побуту на Бережанщині, може, найпам’ятнішими були відвідини Іваном Франком монастиря у Краснопущі. Франкова пристрасть до книжок була загальновідома. А у Краснопущі він знайшов “Мінеї” в кількох примірниках і тим дуже зацікавився. “Пропонував о. Федоренчукові то заміну, то купівлю, то просив бодай позичити йому за порукою. Ні та й ні. На це мусив би щойно згодитися конвент. Франко став переглядати далі, а о. Федоренчук присів до моїх хлопців на долівці і давай бавитися тими свистілками і радіти, мов мала дитина, – показує їм, дує в ті рурки та сопілки. Ми з о. Сильвестром та Богданом Лепким стоїмо та дивимося”1.

 

Знайшовши старий рукопис, Франко почав тлумачити значення різних знаків, яких, крім письменника, ніхто не розумів.

 

Селянське походження Івана Франка відчувалося у кожному його кроці, у кожному слові. Зрештою, І. Франко не ховав свого походження. Згадуючи про тодішні відвідини Краснопущинського монастиря, Богдан Лепкий пише:

 

“Мимохіть задаю собі нині питання, як ставився до мене. При першій зустрічі стримано. Був мало що не вдвоє старший від мене. Хто такий був я? От молодий студент, на його гадку, – панич. Чемний, уважливий, добре вихований і старанно вдягнений панич – більш нічого. А для нього все те було байдуже, здавалося, навіть нелюбе. Любив поводитися свобідно, безцеремонно, особливо на селі. Чи зроду був такий, чи життя його так настроїло, не вмію сказати”2 .

 

Богдан Лепкий, що належав до молодшого покоління української інтелігенції, виховувався уже на творах Франка, зокрема на його історичній повісті “Захар Беркут”. Франкові твори Богдан Лепкий поширює серед селян, студентської громади у столиці Австро-Угорської імперії. Українська студентська колонія у Відні зачитувалася “Ділом” чи “Зорею”, де поет “осіннього смутку” Богдан Лепкий у невідомих віршах, які пізніше ввійшли до збірки “Зів’яле листя”, впізнав почерк Івана Франка. Саме він, Богдан Лепкий, у “Зів’ялому листі” побачив нові риси Франкового літературного таланту, нові досягнення його творчого ума, ті, що появилися після широковідомої збірки “З вершин і низин”.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Контакти

Україна, місто Львів,
вулиця Підвальна, 3,
четвертий поверх
(вхід з вулиці Валової 31)
Наша поштова адреса:
79008 м.Львів, вул. Валова, 31


Контактний телефон / факс:
+38 (032) 235-59-49

Відвідування

Сьогодні112
Вчора218
За тиждень798
За місяць3052
всього відвідувань914114
FacebookTwitter