Атмосферу поїздок Івана Франка по містах Галичини добре зафіксував у спогадах Йосип Гірняк – знаменитий український оратор, що у воєнні роки виїхав на еміграцію. А на початку нашого століття Йосип Гірняк слухав виступ хворого уже І. Франка у залі тернопільського “Міщанського братства” (нині будинок Тернопільської філармонії. – М. Г.). Його спогади, написані через 70 років після згаданих подій, відтворюють атмосферу цього вечора: “Публіка, що заповнила залу, не становила якоїсь однорідної громади; це були представники місцевої інтелігенції, були тернопільські міщани, учні гімназії, учнівської семінарії молодших і старших класів, було й чимало селян із ближчих околиць. У перших рядах сиділи священики, що ще перед виходом І. Франка на сцену викликало між старшими учнями палку дискусію. На партері, відгородженому від сидячих місць бар’єром, уся стояча братія гаряче обговорювала неприхильне ставлення духівництва до поета за його соціальні та радикальні погляди і за ті твори, в яких Іван Франко їх пропагував. Поява поета на сцені припинила гарячий обмін думками, глядачі, мов за помахом чарівної палички, одностайним привітом зустріли спричинника темпераментних дебат”1.

 

Така ж хвилююча атмосфера панувала під час прилюдних відчитів “Мойсея” у Станіславі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі та інших галицьких містах. Як згадувала Ольга Корінець, такий відчит “Мойсея” у Перемишлі у Народному Домі справив на присутніх враження тим, що читцем був сам автор поеми: “Перечитав до кінця і встав. І тоді, не то читаючи, а радше з пам’яті став виголошувати пролог “Народе мій... ” Голос піднісся, фразував, з натиском підкреслюючи важні слова; та далі – став ламатися і дрижати зворушенням... Майже нахлистуючись, обірвався. Франко скінчив. Підніс руки до очей. Він плакав. Покарлючені п’ястуки своїх калік-рук притискав до очей, немов хотячи втиснути сльози назад. Та вони бігли йому по обличчі і він безсило намагався їх стерти”2.

 

З маловідомих нині мемуарних матеріалів звернемо увагу на спогади Гната Хоткевича, який після поразки революції 1905 року виїхав з Харкова до Галичини. Письменника з Наддніпрянщини особливо вразили умови життя поета, що були справді нестерпними. І тільки тоді стало зрозуміло, що в усій світовій літературі нема виразу, в якому б виявився біль так, як у словах Франка:

 

... лиш те болить мене,

 

Що, зведений до стану травоядної худоби,

 

Я тямки чоловіцтва ще не втратив.

 

Разом із найближчим оточенням поета (В. Гнатюк, В. Кобринський, В. Охри­мович) Гнат Хоткевич пише відозву до народу з закликом допомогти хворому. Відозва тоді залишилася неопублікованою, і тільки в 1926 році Гнат Хоткевич опублікував її. Цей документ нагадував українській суспільності про її обов’язок допомагати найбільшим геніям свого народу: “Доктор Ів. Франко безнадійно хорий... Отже, можна радуватися... Всім, хто по манесенькій тернинонці вплітав у вінець поета, всім, хто дрібненьку цеголочку ніс на його тюрму. І всім, чия хата завжде стоїть скраю, і всім Пилатам, умивающим руки, і всім добрим людям з добрими серцями, з поступовими гадками, з національною ідеологією, з соціяльною рівностю на устах. І всім редакторам поважних місячників, і людям, котрі викидали Франка з товариств, і всім, хто травив його ціле життя, і хто придивлявся тому спокійно. І всій нашій патріотичній поліції, і всій нашій суспільности.

 

Бо на всіх нас положиться вина. Всі ми знали, що тут, серед нас, відбувається повне безвихідного трагізму житє, всі ми бачили, як на очах конає і мучиться чоловік, – а хто прийшов з поміччу, з приятельською щирістю?.. Ні – хто прийшов з добрим словом навіть?.. Сотні людей міг би нарахувати д-р Франко таких, які лаяли, безчестили, гнали і ганьбили його через ціле житє, а чи нарахував би десяток таких, котрі дали б йому пережити радісну хвилю, а чи знає хоч їдного, на котрого грудях міг би виплакати свою безталанну, пошарпану душу?.. Ні, не знав, і тому житє Франка – це безперервний акт оскарження всій українській суспільності!”1.

 

Про останні роки життя великого Каменяра залишив цінні спогади Михайло Мочульський. Відомий український літературознавець був поруч із Франком у найтяжчі періоди його життя. Своє перше враження про нього виніс Мочульський ще з 1890-х років, запам’ятавши Франків спосіб бесіди: “... Промовець не грав на людських душах тільки лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю; коли треба, колов, пік, батожив і переконував своїм розумом і мудрістю”2.

 

М. Мочульський свідчив і про майже аскетичний спосіб життя поета, який був невибагливим і щодо одягу, і щодо їжі. Франко завжди їв дуже прості страви, а напоїв майже не вживав. Нам особливо зрозумілими можуть стати свідчення М. Мочульського щодо Франкового звернення до поезії. За словами письменника, він пише вдень для прожитку, а щойно вночі, коли не може спати, складає вірші. Франко казав, що тільки повна сліпота може причинитися до писання віршів.

 

У радянські часи наше літературознавство майже не зверталося до згадуваної книги Михайла Мочульського. Адже автор говорив і про те, що не вписувалося у стереотип Івана Франка як революційного демократа. Так М. Мочульський згадує про Франків заповіт щодо завоювання політичної самостійності: “Коли ж народні маси виростуть “ціпкі і тверді до великої зміни”, тоді й знайдуться герої, які поведуть їх до “обітованого краю”. Але нехай добре пам’ятають українці, що здобуття вільного кутка землі для себе – це ще не все, це лише “задаток” до обітованого краю; не “скарби землі” мають бути оконечною метою українського народу, тільки “скарби духу”; обітованим краєм має їм бути безмежна, осяйна країна духу...”3.

 

Не оминає у своїх спогадах Михайло Мочульський і такої складної проблеми, як Франкова хвороба, яка почалася в 1908 році. Історія з позиченими у Франка книгами свідчила, що у поета серйозні психічні розлади. І найближчих друзів Івана Франка – Володимира Гнатюка, Михайла Грушевського, Михайла Мочульського вражала безвихідь, у яку він потрапив.

 

Та найприкріше враження на близьких справив випадок, який стався з Франком у Ліпіку (Славонія) під час лікування. Жандарм Тарнавський знайшов його далеко за містом і привів додому; після цього хворий пролежав кілька днів у гарячці, а галюцинації не переставали мучити його.

 

Франко повернувся до Львова, і його поміщено у заклад для хворих. Але й тут йому було важко, незважаючи на матеріальну підтримку Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

 

Та все ж Франко не здавався недузі. Коли у квітні 1913 року помирає несподівано старший син Андрій, прибитий горем батько прийшов до книгарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка, позичив гроші і сам займався організацією похорону.

 

Відомий на еміграції церковний діяч Степан Гаєвський згадував про зустрічі з Іваном Франком у час недуги письменника десь на початку 1914 року. Розмова торкнулася Франкової наукової розвідки про Варлаама та Йоасафа. І. Франко без найменшого напруження згадував тих, хто писав про повість: Пипіна, Веселовського, Кирпічникова. При цьому зауважував помилки, говорячи про такі подробиці, які і здоровій людині важко пам’ятати. “Розмова наша тривала години півтори. На протязі того часу найбільше говорив Франко. Часом сидів осторонь Паньківський. Часами я відповідав Франкові, бо балачка скерована була до мене. За весь той час у мене не виникло навіть натяку, що передо мною сидить людина, надзвичайно виснажена фізично і психічно, та на те показували потьмарені очі, склад уст, укритий зморшками та темними жилами лоб. Але разом з тим, та людина мала добру пам’ять, на що свідком була та легкість, з якою поет згадував без найменшого напруження імена, факти, назви творів, назви місцевостей і т. д. Він продовжував опрацьовувати наукові розвідки і писав навіть вірші. Правда, ті вірші не відзначалися властивою для їх автора в попередні часи яскравістю поетичних образів, але формою та змістом вони мали закінчене ціле, що мусило свідчити про нормальність думання автора в той час”1.

 

Після того, як лікування в Одесі не допомогло, він улітку їздив у Криворівню і там мочив свої хворі руки в гуцульському чуркалі (джерелі), переконаний, що в тому чуркалі поволі розмотуються дроти з його рук. “А що дроти були на руках тисячометрові, поет потішав себе, що розкріпощення його рук ще не скоро прийде, але таки прийде колись. Але бажаний день волі для його великого духу не приходив, руки й далі були обмотані тисячометровим дротом, демони й далі мучили бідну душу поета, а він марнів і марнів”2.

 

Про перебування Івана Франка на Гуцульщині маємо спогади священика О. Во­­лянського, пароха с. Криворівні, цікавої особистості, якого дуже шанував Франко. На Гуцульщині письменника застав вибух світової війни. З цього приводу О. Во­лянський писав: “Пам’ятного 1914 року Франко рівно ж загостив до Криворівні, але, як від 2 серпня зачалися сипати виповідження війни, немов гриби по дощі, порадили ми Франкові вертати до Львова. Тоді-то, 19 чи 20 серпня, попрощалися ми з Франком, бажаючи йому всього найкращого та найліпшого, а що з нас ніхто не мав уяви про ті всі страховища війни, які приходилося нам опісля переживати, бо всі думали, що війна за два-три місяці скінчиться, бажали йому на дорогу “до милого побачення””3.

 

Наступали часи російської інвазії. Крім тяжкої недуги, до Франкових нещасть додалося й те, що Львів став фронтовим містом, в якому відчувався брак продуктів харчування, ширились епідемії інфекційних захворювань. Російська окупаційна армія, що ввійшла до Львова у вересні, позакривала всі українські установи та інституції. Чимало української інтелігенції, а також духовенства на чолі з митрополитом Шептицьким було вивезено у глибокий тил, у Росію. Івана Франка не чіпали, зважаючи, очевидно, на його хворобу. Але й серед чиновників російської окупаційної влади у Львові знаходилися ті, що розуміли значення Франка для народу, для людства. З цього приводу маємо цікаві свідчення колишнього бухгалтера Червоного Хреста у Львові Івана Стернюка, що стосуються саме зими 1914–1915 років.

 

У складний для населення час організації Червоного Хреста створювали без­платні їдальні й лікарські амбулаторії, які допомагали харчовими продуктами та ліками особливо бідним людям. Головним управителем цієї організації у Львові став росіянин з Мінська Бонч-Осмоловський, який ще до Першої світової війни був засланий у Сибір за неблагонадійність. Стоячи на стороні українців у польсько-українсько-єврейських стосунках, він намагався будь-яким чином підтримати діячів української науки і культури.

 

Як згадував Іван Стернюк, Бонч-Осмоловський зацікавився особою Івана Франка, якого він знав за його творами. Після інформації про невідрадне становище письменника, пише Стернюк, В. Осмоловський “сказав мені приготовити відповідну кількість всякого роду живностевих продуктів, як цукру, чаю, муки, всяких круп, мила, словом всього, що було в наших магазинах, та до цього всього вийняв з каси 50 чи 100 руб­лів і доручив все це доставити до дому Франка. При цім просив мене розвідати, чи Іван Франко нічого не буде мати, якби він його відвідав, бо він дуже бажає собі з ним познакомитися. Розуміється, що Іван Франко дав свою згоду, і моя дружина звела їх разом, за що Осмоловський дуже мені дякував і був дуже вдоволений від цеї стрічі”1.

 

Становище хворого письменника ускладнювалося ще й тим, що він залишився фактично без сім’ї: дружина перебувала в лікарні, дочка Анна – у родини матері в Києві; син Тарас, колишній гімназійний учитель, був поручиком австрійської армії; другий син, Петро, – четарем Українського січового стрілецтва. І ось восени 1915 року найближчі люди письменника вирішують помістити його у притулку Українського січового стрілецтва на вул. Петра Скарги, 2. Про перебування Івана Франка у цьому закладі згадують Володимир Щуровський та управителька притулку Ірена Домбчевська.

 

Доктор Броніслав Овчарський узяв Франка під свою лікарську опіку, однак недуга була дуже задавнена, тож важко було добитися бажаних результатів. Спочатку, після поселення письменника у притулку січових стрільців, його здоров’я покращало. Але суттєвого виздоровлення, незважаючи на всі старання лікаря Овчарського, не наступило.

 

Таке лікування неоднозначно сприймалося серед найближчих до письменника людей. Скажімо, племінник Василь, який доглядав за хворим, писав до родини у Нагуєвичі, що після деякого покращання стану здоров’я Франка наступають важкі дні, особливо після повернення додому: “... Лікар хотів цілком вилічити стрийка і почав робити вприскування, а то така машинка, що пускає під шкіру якусь трутизну, і почав він пускати в ту руку, котрою стрик писали, і ту руку він так втруїв, що була, як з патика, пізніше і другу, і так привів до того, що мало що бракувало стрийкові до смерті, і для того ми пішли додому, а він тепер так розсердився, навіть і подивитись не приходить ніколи, а я тут вдома і ще один знайомий академік найшли такі ліки, що від трьох разів смаровання вже стрийкові трохи легше, і надіємось, що і вилічимо, що лиш потепліє, може, ту слабість розженемо”2.

 

Згадує Ірена Домбчевська: ”Д-р Франко любив розмовляти, як почував себе ліпше, писав – вірніше, друкував. Були дні, що навіть відвідував недужих в залах. Були знімки, що їх світлив Іван Озаркевич.

 

На святвечір Франко почував себе зле і не хотів бути зі всіма нами. На щедрий вечір був на спільній вечері з усусусами, які відносилися з великою повагою до такого визначного гостя. Лікар зауважував деякі зміни на ліпше. Одного дня Іван Франко при помочі братанича опустив захист. Може, відчуваючи свій кінець, хотів вернутися до своєї хати. Лікарі відвідували його. Знаю, що студент Колодій, що писав йому останні речі, був при ньому”1.

 

А 9 березня 1916 року Франко склав свій заповіт, готуючись до відходу за межі цього світу. 28 травня Івана Франка не стало. Про останні хвилини життя письменника є суб’єктивні спогади Мар’яна Колодія, частина яких опублікована О. Деєм у збірнику “Іван Франко у спогадах сучасників” (Львів, 1956).

 

Організацію похорону великого сина України взяло на себе Наукове товариство ім. Т. Шевченка. На траурному засіданні товариства, приуроченому смерті Івана Франка, 30 травня 1916 року виступив його тодішній голова Василь Щурат. На його думку, поява Франка свідчила про ступінь енергії, який спроможна осягнути українська нація. “Раз уже раніше ступінь енергії виявився в генієві закордонної України, в Шевченку, що удержав нашу націю над самим берегом пропасті, копаної від першої хвилі ламання присяг. Та вдруге виявився він не менше блискучо в геніальному синові австрійської України, у Франку, що силою свого духу опанував не лише ближчу вітчизну, але зв’язану з нею національно половину російського царства, випереджаючи в успіхах побідно армії центральних держав Європи. Що до життя наново покликав Шевченко, те в нерозривну цілість зв’язав аж Франко”2.

 

Похорон великого Каменяра відбувся 31 травня 1916 року. День видався ясним, сонячним. Як згадують очевидці, після полудня почали збиратися величезні маси народу, що репрезентували весь український Львів та околиці. Зважаючи на військовий час, не змогло прибути чимало шанувальників генія, в тому числі і селянство. Це був справді похорон, достойний величі Івана Франка. До труни покійного приступили і польські приятелі, з якими він працював колись у редакції газети “Kurjer Lwowski”, – редактор Вислоух, посол Стапінський, поет Ян Каспрович.

 

З підвищеного місця перед віллою Франка промовляв д-р Кость Левицький – від українських організацій Австро-Угорщини, від імені всього українського народу. “Він поляг, передовий лицар, за долю, славу й честь народу, не діждавшись здійснення ідеї вільної України, але вірив непохитно, що Україна виб’ється на волю, до самостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що приходить пора велика та “не пора москалеві й ляхові служить”, а час зажити своїм життям для добра всього українського народу! Се політичне гасло сучасного времени. Нехай за сим гаслом ідуть дальше ряди національних робітників, борців у завзятій боротьбі, й коли проб’ють скелю супротивностей і супостатів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України, пом’януть вони все вдячно пам’ять першого піонера визволення України – Івана Франка від роду в род. Вічна йому пам’ять”3.

 

Крім того, на похороні виступили професор Олександр Колесса, член редакції газети “Діло” Михайло Левицький, голова української радикальної партії й української Бойової управи Кирило Трильовський, від українського Січового війська Зенон Носковський та ряд інших чільних представників українських організацій.

 

І. Франко був похований у чужому гробівці, і лише в 1926 році останки письменника перенесли туди, де сьогодні на Личаківському цвинтарі височить гранітна скеля великого Каменяра.

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Контакти

Україна, місто Львів,
вулиця Підвальна, 3,
четвертий поверх
(вхід з вулиці Валової 31)
Наша поштова адреса:
79008 м.Львів, вул. Валова, 31


Контактний телефон / факс:
+38 (032) 235-59-49

Відвідування

Сьогодні7
Вчора209
За тиждень3242
За місяць8162
всього відвідувань935009
FacebookTwitter