* * *

 

 

Постать І. Франка стала широко знаною в Європі у 90-х роках ХІХ – на початку ХХ століття, вона асоціювалася з усією українською культурою того часу. Завдяки знайомству з видатними діячами австрійської літератури В. Ягичем, Й. Іречеком, публіцистами Адлером і Пернершторфером, діячами чеської культури Т. Масариком та А. Черни, єврейської – Т. Герцлем Іван Франко ставить проблеми українського політичного та культурного життя перед інтелектуальною елітою Європи.

 

Важко знайти в Україні, небагато знайдемо й у світі, письменників, котрі мали б таке широке коло друзів, приятелів і співробітників, яке мав Іван Франко. Небагато є тих, хто залишив після себе такий великий архів і таке листування. Але не так багато серед цих людей тих, хто ділив з письменником радість перемоги, гіркоту невдачі, хто у хвилю зневіри подав йому руку допомоги. І мемуарні свідчення чи фотографії тих, з ким зустрічався Каменяр, мають сьогодні для нас особливе значення.

 

Фотографія з 1905 року – Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Гнатюк. Саме в цей час відомий чернігівець по дорозі з рідного міста до сонячної Італії вступив до дому І. Франка на Софіївці. Франко “плів сіті й писав поему “Мойсей”. “Не знаю, – скаже потім М. Коцюбинський своїм слухачам у чернігівській “Просвіті”, – чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою”. Франко знав Коцюбинського ще з кінця XIX століття, коли у 1897 році в журналі “Житє і слово” друкував оповідання великого сонцепоклонника, а потім неодноразово зустрічав його в українській Мецці – гуцульській Криворівні.

 

З Володимиром Гнатюком стрічався часто. Наукове товариство ім. Шевченка, “Літературно-науковий вістник”, Українсько-руська видавнича спілка – це ті інституції, де докладали зусиль І. Франко та В. Гнатюк. Гнатюк був одним з тих, що мусили продовжити справу великого Франка, і робив це до останнього подиху. Але так мало відміряла доля йому для цього!

 

Михайло Грушевський та Іван Франко. Віллу Грушевського добре видно з Франкового будинку. Плідна співпраця двох великих людей, що почалася відразу по приїзді М. Грушевського до Львова, назавжди зблизила їх. Франко часто бував у професоровому кабінеті і в ділових, і в приватних справах.

 

Василь Щурат, що ділив помешкання з Франком у Відні, на Віплінгерштрас­се, 26, мав кілька ділових поїздок разом із ним. Іван Труш – добрий знайомий і політичний однодумець великого Каменяра у своєму мистецькому виразі, овіяному серпанком меланхолії.

 

Микола Лисенко і Хведір Вовк – це не тільки листовні взаємини, а й спільні зустрічі та етнографічні екскурсії, з яких поверталися з повною валізою матеріалів, що його потім аналізували в тиші робочого кабінету.

 

Борис Грінченко і Агатангел Кримський, Микола Вороний і Богдан Кістяків­ський – люди, які визначали інтелектуальний потенціал української культури кінця XIX–початку XX століття і які зазнали на собі впливу Івана Франка.

 

Уляна Кравченко, життєва доля якої колись наблизилася до Івана Франка. Наслідком цієї дружби стала поява поетичної збірки письменниці “На новий шлях”.

 

Приятелі з молодих літ: Кирило Ґеник-Березовський, Осип Олеськів, Володимир Коцовський, Карло Бандрівський.

 

Кирило Ґеник запросив Івана Франка до Яблунова, і ця поїздка спричинилася до безглуздого тюремного ув’язнення в Коломиї у 1880 році. Осип Олеськів з дружиною та дітьми часто бували у сім’ї Франків, їх діти ставили дитячі вистави за творами письменника. Володимир Коцовський, – як його називав Іван Франко, ”друг сердешний”, – в часи хвороби поета бував у нього вдома. Саме до його хати прибився колись уночі Франко, втікаючи від примар хворої фантазії.

 

Близькі для поета люди – товариш дитинства Карло Бандрівський і його дружина Осипа. У 1886 році Бандрівські повінчалися, а Франко приїхав того ж року з Києва зі своєю дружиною. Франки та Бандрівські часто бували в гостях одні в одних, аж поки Бандрівські не переїхали на роботу в глибину Польщі. Після повернення до Львова Карло Бандрівський стає Франковим куратором у всіх його нелегких перипетіях. Іван Белей і Василь Лукич були учасниками першої весняної бурі в ”Академическом кружку”, співробітниками Франкових видань 1880-х років. Саме Іван Белей спричинився до утвердження часопису “Діло”, який проіснував аж до 1939 року. А Василь Лукич робив усе, щоб пов’язати неміцними нитками сучасне з минулим. Як і жінки, які у Франковому житті зіграли таку важливу, а іноді й фатальну роль, – Ольга Рошкевич, Климентина Попович, Уляна Кравченко, Ольга Білинська, Юзефа Дзвонковська, Целіна Журовська-Зигмунтовська, Ася Шехович, – кохання того, що “будуще бачив людське і народне, а блудив в сучаснім, як дитя голодне”.

 

І таким самітнім залишився Франко на тлі взаємин із всіма тими людьми, які наближалися до нього, іноді хотіли дорівнятися... І у сімейному житті, де треба було зносити хвору жінку, часто втомлюючий гамір дітей, з-поміж яких доля вирве найстаршого сина і помічника.

 

У праці й нелюдському напруженні билося це зболене серце, працював той мозок, який мусив творити за сотню інших інертних, творячи цілу епоху.

 

* * *

 

У побудові збірника спогадів про Івана Франка упорядник намагався іти за хронологічним принципом, тобто спочатку згрупувати спогади про його родовід, дитячі, юнацькі роки, далі – про навчання у Львівському університеті, творчу діяльність у 1870–1880 роках, нарешті про його багатогранну діяльність у 90-х роках XIX та на початку ХХ століття. Такого принципу не завжди вдавалося дотриматись, оскільки деякі мемуаристи згадують про різні періоди життя письменника. Скажімо, Карло Бандрівський знав Івана Франка ще з часів навчання у Львівському університеті, знав обставини його особистого життя і в 90-ті роки XIX століття та в останній період життя. Після смерті Івана Франка Карло Бандрівський як юрист розпорядився реалізацією його заповіту. Так само широкі часові межі охоплюють спогади Михайла Грушевського, Богдана Лепкого.

 

Не увійшли до збірника мемуарні матеріали, які стосуються якогось одиничного факту з життя Івана Франка, про який немає інших свідчень, або ж ті, де видно тенденційні спроби притягнути його до активної участі у житті певної партії, як правило соціалістичної, чи приписати йому явно вигадані мемуаристами мрії про майбутнє українського народу в умовах “нового, соціалістичного суспільства”. Сьогодні важко знайти істину у тих мемуаристів, які в умовах тоталітарної системи, згадуючи І. Франка, наголошували, що його мрії про справедливий суспільний лад здійснилися. Такими є спогади, скажімо, В. Бонь-Бруєвича, Іванни Блажкевич, І. Василашка, селян Тернопільщини, Гуцульщини, в яких явно проступає не тільки “внутрішній” цензор, але й цензура того, хто записував спогади.

 

Не включено до збірника також окремі малозмістовні спогади, що стосуються перебування І. Франка в тому чи іншому місці. Скажімо, у журналі “Листи до хліборобів” вміщено спогад під криптонімом Н. Г-к “І не слухає вже його слів молоде покоління...”, в якому автор пише про перебування Івана Франка в Коломиї в 1905 році та читання ним у філії Товариства ім. Петра Могили поеми “Мойсей”. На жаль, ця інформація не дає якихось важливих мемуарних свідчень. У журналі “Визвольний шлях” (Лондон, 1956, № 6, с. 1393–1397) надруковано спогад “Іван Франко у Києві”. Автор спогаду, підписаний псевдонімом “Киянин”, розповідає про перебування І. Франка у Києві в 1907 році. Тим часом дослідники біографії Каменяра не зафіксували такого факту. Очевидно, в даному випадку мемуарист, пишучи про події 50-річної давності, змістив роки: у франкознавстві відомий факт перебування Івана Франка у Києві в 1909 році. Таких прикладів можна навести чимало.

 

З іншого боку, є потреба дати у додатках статті про І. Франка або спогади самого письменника, які торкаються його біографії чи окремих досі не з’ясованих у нашому франкознавстві проблем Франкового життя та його спадщини. Це стосується таких спогадів І. Франка, як “Моя вітцівська хата”, “Спомини із моїх гімназійних часів”, “Як це сталося”. Особливо важливими, на погляд упо­ряд­ника, є статті Йосафата Скрутеня “Іван Франко і василіяни” та Дениса Лукіяновича “Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах”, які у мемуарній спадщині про І. Франка мають принципове значення.

 

Для нашого сучасника важливого значення набувають свідчення тих, хто записував спогади про І. Франка у 1940 році, коли був організований літературно-меморіальний музей письменника у Львові. Про це свідчать щоденникові записи співробітниці музею Марії Струтинської, опубліковані в американській газеті “Свобода” у 50-х ро­ках ХХ століття. Їх фрагменти допоможуть зрозуміти нашому читачеві обставини запису деяких мемуарів у 1940-х роках.

 

Низку спогадів про Івана Франка знайдено у виданнях української діаспори. Упорядник дуже вдячний ректоратові та деканатові філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені за надану можливість ко­рис­ту­­ватися бібліотекою та архівом УВУ.

 

Упорядник висловлює щиру вдячність за допомогу в роботі Іванові Денисюку, Романові Лубківському, Ярославові Грицаку, Ларисі Бондар, Миколі Ільницькому, Богдану Якимовичу, Ярославі Мельник, Петрові Шкраб’юку, Петрові Арсеничу, Романові Пастуху, Олегові Сидору, Олександрові Музичці, Богданові Тихолозу, Валерію Корнійчуку, Романові Гораку, Марії Магунь, Вірі Бонь, дружині Ірині Гнатюк та всім, хто доброю порадою спричинився до появи цього збірника.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Контакти

Україна, місто Львів,
вулиця Підвальна, 3,
четвертий поверх
(вхід з вулиці Валової 31)
Наша поштова адреса:
79008 м.Львів, вул. Валова, 31


Контактний телефон / факс:
+38 (032) 235-59-49

Відвідування

Сьогодні53
Вчора223
За тиждень1686
За місяць4695
всього відвідувань909023
FacebookTwitter